Sledovatel

SL

Самоорганізована природоохоронна група. Як влаштована одна з найвідоміших природозахисних організацій країни 

post-title

"В охороні природи поразок завжди більше, ніж здобутків або перемог", – каже Олексій Василюк, який очолює "Українську природоохоронну групу".

Якщо подивитися на графіки та списки, які без емоцій розповідають про стан довкілля на нашій планеті, стає очевидно, що Олексій правий. Тим паче, коли йдеться про Україну.

За кожним створеним заказником чи національним парком, про які радісно повідомляють ЗМІ, стоїть кілька не створених. Не тому, що ніхто не намагався, а тому що ті, хто проти, виявилися сильнішими та впливовішими, а всі інші – байдужими. Впродовж кількох наступних років те, що мало стати заповідною територією і лишатися спільним надбанням усіх, переорють або вирубають для користі кількох.

Реклама:

Тому захист природи нагадує боротьбу з вітряками. Або тендітну мурашку з логотипу "Української природоохоронної групи", яка взялася тягнути непомірну вагу.

Якщо ви зацікавитесь проблемами довкілля в нашій країні, то дуже скоро будете змушені визнати, що оминути "Українську природоохоронну групу" просто неможливо. Вона далеко не єдина, але безперечно одна з найпомітніших організацій у сфері захисту природи.

"Українська правда" розповідає про її історію, як вона влаштована і чого досягнула в завідомо безуспішній справі.

Зустріч колективу UNCG (Ukrainian Nature Conservation Group) на базі екологічної дослідницької станції "Глибокі Балики"

Страх порожнечі

"Я десь читав, що у свідомості східних слов’ян степ – ледве не синонім порожнечі, – каже Олексій. – Отже, заповнити цю пустоту – підсвідомо сприймається людьми як гарна справа. Наприклад, розорати і засіяти. Або посадити на ній ліс".

Не факт, що саме через такі глибинні мотиви, але в ХХ столітті люди успішно впоралися з цією "порожнечею", яка займала ледве не половину території України. За найоптимістичнішими оцінками, сьогодні в нашій країні залишилося орієнтовно 4% степів від тих, що були колись.

Реклама:

Частина з них, як "Асканія-Нова" на Херсонщині, перебуває під окупацією. Деякі інші, як Тарутинський степ на Одещині, намагалися переорати та засіяти аграрії. Інші, як Олександрівську балку на Миколаївщині, хотіли зробити заказником. Але натомість ДП "Ліси України" зробили там ліс.

Не дивно, що в Червоній книзі України приблизно кожен третій вид організмів – степовий. Їх лишилося дуже мало, тому що дуже мало лишилося степів, де ці види можуть жити. Наприклад, колись звичного степового орла сьогодні в Україні не залишилося взагалі. А ховрахи, якими живляться орли, також опинилися в Червоній книзі.

Аналітикиня UNCG Катерина Філюта на кліматичному марші

В 2007-му році група українських науковців створила ініціативу "Збережемо українські степи", про задачі якої говорить сама назва. Учасники кампанії працювали в різних установах. Олексій Василюк – в Інституті зоології, Анна Куземко – в дендропарку "Софіївка" НАН України, інші, як Іван Мойсієнко – в університетах чи інших наукових або природоохоронних організаціях у різних куточках країни.

Щоб позначати себе як однодумців, що працюють разом, придумали "спільний знаменник", який можна дописати після назви головного місця роботи. Так у 2014-му році виникла "Українська природоохоронна група", або UNCG (Ukrainian Nature Conservation Group). Але офіційно громадську організацію, яка вже мала назву, логотип і працювала повним ходом, зареєстрували лише навесні 2018-го.

Сьогодні організація налічує понад 50 членів. Для кількох людей це основна робота, тоді як переважна більшість членів – науковці, що працюють в університетах чи інститутах і долучаються до діяльності групи по мірі можливості та необхідності. Є також люди, які в якості волонтерів роблять важливу роботу, але при цьому не завжди прагнуть публічності.

Реклама:

Лідери

Олексій Василюк, навпаки, завжди був публічним. І навіть якщо в нього виникало колись бажання обмежити свою публічність, щоб приділити більше уваги власне природоохоронним справам, то воно потерпіло повне фіаско. З моменту створення організації Василюк залишається її головним спікером.

Він також є головою правління UNCG, але сам називає свою посаду номінальною. Адже організація працює за горизонтальною моделлю, де окремі учасники мають максимальну автономність. Не номінально на ньому зав’язана робота з офіційними документами організації, від чого Олексій зовсім не в захваті.

"Швидше я не керую іншими, я обслуговую інших", – каже Василюк. І додає, що після перемоги організація неодмінно знайде надійну людину, якій він з радістю віддасть весь тягар документообігу. А сам – одразу поїде у звільнені від окупації степи, працювати над створенням заказників.

Олексій Василюк у парку Терещенків у селі Шпитьки (Київщина). Фахівці UNCG готували обґрунтування, щоб надати парку природоохоронний статус

Ще один з лідерів UNCG – Петро Тєстов. На відміну від переважної більшості колег він за освітою не біолог, а математик. Раніше працював в IT. Мундруючи, об’їздив не лише більшу частину України разом із її нетуристичними регіонами, але й такі країни, як Сирію та Ірак, що не користуються надмірним попитом серед звичайних туристів.

"Під час подорожей я став звертати увагу не тільки на красу української природи, але й на те, як вона потроху зникає, – згадує Петро.

– На місці старого дубового лісу через рік з’являвся зруб. Річку Черемош захотіли перетворити на каскад ставків будівництвом ГЕС.

Я спочатку наївно думав, що достатньо написати про проблему в органи влади та екологічним активістам, а вони її вирішать. Та за якийсь час прийшло розуміння, що "чарівної палички" не існує, і якщо я хочу зберегти природу, то треба над цим працювати самому".

В 2020-му році з громадського сектору він потрапив на посаду радника міністра екології. Тоді Петро, наприклад, долучився до старту президентської програми "мільярд дерев".

Планувалося, що за рахунок цього самого мільярду не будуть заліснюватися степи і висаджуватися інвазійні види дерев – те, проти чого бореться вся природоохоронна спільнота. А натомість будуть зберігатись самосійні ліси і заліснюватись деградовані орні землі.

Петро Тєстов разом із колегами під час проведення "Школи природоохоронника" від організації "Екологія-Право-Людина"

Чотири роки по тому Петро змушений визнати, що реалізація програми далека від початкових ідей – нові ліси продовжують насаджувати в степах, а інвазійні види в Україні так і не заборонили.

На відміну від Василюка, який здатен згенерувати кількадесят ідей протягом дня, Тєстов зі своїм структурованим мисленням більше зосереджений на аналізі документів та законотворчих процесах.

Інший бік його життя – волонтерська діяльність, Петро допомагає Збройним силам України. Він керує невеликим навчальним центром з тактичної підготовки військових "Кузня Вільних". А також забезпечує передову старлінками, мавіками та іншим устаткуванням.

Реклама:

Драйвова та нудна охорона природи

Загалом природоохоронна діяльність має багато рівнів і різноманітних форм. Захисник природи, наприклад, може прикувати себе до дерева, щоб захистити його від лісорубів, а заразом привернути увагу громадськості. А може писати наукові статті за результатами експедиції або читати лекції про екологію для широкого загалу.

Петро згадує, що під час Майдану він з друзями вночі поїхав до заказника пиляти незаконні мисливські вежі, які належали депутату-регіоналу. А за якийсь час їх просто відновили, і полювання продовжилось. Тоді прийшло розуміння, що практична охорона природи це весело і драйвово, але писати скарги і пропозиції до законопроєктів – ефективно, хоча й нудно.

Герпетолог UNCG Олексій Марущак впіймав одного з об’єктів своїх досліджень

Втім, далеко не завжди можна об’єктивно й без емоцій виміряти і порівняти ефективність різної природоохоронної роботи. Василюк, наприклад, каже, що відтоді як він із колегами почав активну кампанію із захисту степів, ставлення до цієї екосистеми в суспільстві помітно змінилося. Тобто багато людей визнали, що ковила та інші степові трави – не менша цінність, ніж кукурудза та соняшник, які можна посадити замість них.

Той випадок, коли дуже хотілось би в це вірити. Але судові справи про розорані степові ділянки і протиприродна практика заліснення південних регіонів натякають, що не всі українці справді зачаровані біорізноманіттям степів. І не всі добре розуміють, що вони потрібні не тільки з естетичних, але й суто з прагматичних міркувань, оскільки надають нам так звані екосистемні послуги.

Реклама:

Головна точка на глобусі України

Інша справа – створення об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) – заповідників, заказників, нацпарків тощо. Їх можна порахувати, поміряти і позначити на карті.

Загалом "Українська природоохоронна група" долучилася до створення понад півтори сотні різних об’єктів природно-заповідного фонду. Нацпарками на Херсонщині займалися ботанік Іван Мойсієнко та ліхенолог, тобто фахівець із лишайників, Олександр Ходосовцев.

На Миколаївщині об’єкти ПЗФ створювали директор нацпарку "Бузький гард" Владислав Артамонов і фахівець з охорони степів Віктор Скоробогатов. На півдні Луганщини заповідними об’єктами займалися ботанік Микита Перегрим та Олексій Василюк, який називає цей регіон для себе "головною точкою на глобусі України".

Дослідження лучної екосистеми під час однієї з численних експедицій

Але щоб розуміти хоча б у загальних рисах масштаби викликів у заповідній справі, потрібно сказати, що в Україні сьогодні налічується понад 8,5 тисяч різних об’єктів природно-заповідного фонду. І все це разом – менше 7% загальної площі України. А згідно з міжнародними зобов’язаннями, які на себе добровільно взяла наша країна, має бути 30%, тобто в чотири рази більше, ніж є.

Багато європейських країн наблизилися до цієї позначки, а такі як, наприклад, Німеччина, Польща та Болгарія, впевнено її перетнули.

Проблема в тому, що українське законодавство влаштовано так, що наявність рідкісних видів на ділянці лісу чи степу – це умова необхідна, але недостатня для того, щоб дати цьому місцю природоохоронний статус. Потрібно, щоб погодився землекористувач, наприклад, громада. Якщо згоди немає – не буде й заповідної території, скільки б червонокнижних видів там не росло чи не бігало.

В результаті багато заповідних територій так назавжди і залишаються проєктами – науково обґрунтованими, але не втіленими.

Реклама:

Смарагдовий фонд

Крім природно-заповідного фонду в Україні, як і в решті європейських країн створюється паралельна система природоохоронних територій – так звана Смарагдова мережа.

Офіційно нові території мережі затверджуються на рівні Ради Європи, але перед цим українські фахівці мають підготувати наукове обґрунтування. Сьогодні в Україні є понад 370 об’єктів Смарагдової мережі, з яких UNCG та науковці, яких залучила організація, підготували більше як сотню. Це долини річок, боліт і степових балок, які до того ніяк не охоронялися.

Біда в тому, що тепер, коли офіційний статус їм надала Рада Європи, вони все ще залишаються практично беззахисними. Адже з 2020-го року, Верховна Рада попри старання екологічного комітету не може прийняти закон про Смарагдову мережу. Тому виходить, що природоохоронні території є, а повноцінних інструментів для їхньої роботи немає.

Щоб зрозуміти, чому це важливо, варто загадати, що полонина Боржава на Закарпатті, якій загрожує будівництво вітроелектростанції, входить до Смарагдової мережі.

* * *

Восени минулого року відбулася наукова експедиція на правобережну Херсонщину, де зовсім недавно плескалися води Каховського моря. До її складу увійшли науковці з UNCG, природозахисної організації "Екологія-Право-Людина" та Інституту ботаніки НАН України.

Підрив росіянами Каховської греблі обернувся найбільшою екологічною катастрофою від початку війни. Але якими будуть її віддалені наслідки – на початку ніхто не міг сказати. Можливо, дно перетвориться на пустелю, можливо, на пустир, засіяний інвазійними травами.

Але менше ніж через п’ять місяців після катастрофи науковці побачили щось зовсім протилежне таким апокаліптичним прогнозам – молодий вербовий ліс, що вкриває приблизно половину площі колишнього водосховища. Справді той випадок, коли природа забирає назад своє. Хоча й зараз навряд чи хтось точно знає, куди далі буде розвиватися ситуація.

Співзасновники UNCG, доктори біологічних наук Іван Мойсієнко та Анна Куземко під час досліджень дна колишнього Каховського водосховища

Війна явно додала природоохоронцям роботи. Але не тільки і не стільки поруч із зоною бойових дій, як у тилу. Бо проводити серйозні дослідження неподалік від лінії фронту чи справді якось захищати там природу – вкрай небезпечно або й просто неможливо. Тому такі експедиції, як на правобережну Херсонщину, відбуваються не часто. І після того, як науковці потрапили під мінометний обстріл, не всі з них хочуть повертатися в ці місця, допоки не завершаться активні бойові дії.

Натомість, що далі від війни, то більше виникають рецидиви старих хронічних хвороб нашого природокористування. На диких полонинах Карпат знову хочуть будувати велетенські курорти та вітрові електростанції. На Поліссі – видобувати торф у заповідному Маковому болоті, де ростуть 150-річні сосни. А у Верховній Раді – прийняти законопроєкт, який зніме обмеження на санітарні рубки і дозволить заготовити ще більше лісу там, де цього робити не можна.

Адже війна не тільки відтягує сили та увагу від тилової природи. Але, що гірше, може використовуватися як виправдання для її знищення. Наприклад: "На фронті потрібно більше деревини, щоб будувати бліндажі, тому необхідно спростити санітарні рубки. Адже війна! А якщо вам так сьогодні болить доля природи – запитайте, що про це думають військові на фронті".

Нещодавно до лав ЗСУ приєднався Єгор Гриник, який у UNCG займався лісовим напрямком і неодноразово був героєм матеріалів та автором колонок на "Українській правді". Крім нього сьогодні у війську служать чотири інших члени "Української природоохоронної групи". Захисники природи з інших організацій також брали або беруть участь у бойових діях.

Єгор Гриник нагадує, що закон забороняє орати схили з кутом більше ніж 7°

З одного боку, вони тимчасово опинилися осторонь природозахисної справи, де за останні два роки проблем і роботи сильно побільшало. Але з іншого – вони – ті самі "військові на фронті", які щоразу, коли їх питають, кажуть, що маніпулювати військовими – негідно, а природа – важлива завжди.

Дмитро Сімонов

Wiki